Які тільки події не підкидує нам життя, особливо в тривожні часи сьогодення. Хтось проживає їх у звичних для себе умовах, маючи змогу залишатись у відносній зоні комфорту. Хтось же, через певні обставини, мусить вийти з неї і пробувати щось нове, часом зовсім не прогнозоване, крокуючи в невідоме. І хтось на цьому шляху досягає успіху, а хтось опускає руки. Ця історія про успіх. І про те, що ніколи не можна опускати рук.
Іноді зміни бувають радикальними і безповоротними, але разом з тим успішними і позитивними. Таким є приклад Яковенко Ганни В’ячеславівни, переселенки з Донеччини. Проживала Ганна у м. Краматорськ, освіту отримала у місцевій школі. Так склались обставини, що після школи жінка не продовжувала навчання, а відразу пішла працювати. Роботи не цуралась, намагаючись забезпечити достатній фінансовий рівень для себе і своєї родини. Де тільки вона не працювала: і робітником з комплексного обслуговування й ремонту будинків, і оператором поштового зв’язку, поєднувала діяльність бармена й адміністратора.
Та через воєнні події все змінилось враз. З початку війни, у квітні, Ганна з дітьми поїхала до Німеччини, була там 2 місяці. Мати і чоловік залишились в Україні. Зі слів Ганни В’ячеславівни, це були найстрашніші місяці її життя. Вона вирішила, що так більше не може і повертається.
«Старший син мені сказав, що поїде назад, а на питання, чому не хоче залишитись в Німеччині, зауважив, що ми там, де спокійно і добре, але чому ми маємо жити десь, якщо можемо побудувати хороше життя в себе вдома, у своїй країні», - згадує Ганна Яковенко.
Повернувшись в Україну, жінка переїхала до смт Новгородка Кіровоградської області, поєдналась з родиною. Їх поселили у гуртожитку для ВПО, де вона проживає і зараз. Родина у Ганни немаленька. Вони з чоловіком мають трьох синів-козаків. «Троє, бо я все хотіла дівчинку», - посміхається жінка. Також Ганна В’ячеславівна доглядає за своєю мамою, яка має інвалідність. Чоловік же весь час у роз’їздах по роботі, родина намагається фінансово триматися як може.
Через певний час постало питання пошуку роботи. Ганна звернулась до служби зайнятості, стала на облік і питання з працевлаштуванням вирішилось досить швидко. Спеціалісти відразу ж зорієнтували її і запропонували вакантну посаду у сімейній пекарні.
Маючи досвід роботи бармена і адміністратора у минулому, жінка зрозуміла, що в неї все вийде, бо є необхідні знання, а суть трудової діяльності подібна. Після стажування, у кінці березня Ганна працевлаштувалась у Новгородці адміністратором у ФОП Власової Наталії Євгенівни.
Робота їй дуже подобається, ходить туди з задоволенням, навіть працювати за графіком у вихідні. Влаштовує її і графік, і адекватність заробітної плати. За словами самої Ганни, вона вважає себе людиною відповідальною, яка серйозно ставиться до поставлених завдань, а народний вислів «я люблю свою роботу, я прийду туди в суботу» - це про неї.
Відносини з керівництвом у Ганни Яковенко склались гарні, її навіть преміювали, що радує жінку і мотивує до діяльності.
«Не люблю сидіти вдома, я все життя працювала, не сиділа без діла. Рух – це життя!» – з таким девізом жінка й крокує по життєвому шляху. З місцевими жителями Ганна В’ячеславівна, як людина комунікабельна, також поладнала відразу, за її словами, все чудово і по-дружньому, з усіма знаходить спільну мову.
Ганна згадує перші часи проживання у гуртожитку, говорить, що для людини, яка приїхала зі свого власного житла у зовсім інші умови – це завжди складно. У жінки була сильна депресія, довелось адаптуватись, але після пережитого було вже не страшно. Найважливішим фактором, що не дав скласти руки, стала власна родина.
«Сім’я допомагає не здаватись, дітям тут добре, гуртожиток у нас гарний, нормальні умови. Всі тут переселенці, у всіх світ перевернувся, життєві цінності змінились, але ми тримаємось. А от з моменту працевлаштування стало значно легше», - наголошує Ганна Яковенко.
Робота для жінки є не тільки матеріальним забезпеченням, але й реалізацією. Ганна Яковенко націлена тільки вперед, а трудова діяльність, спілкування з людьми і їхня підтримка допомагають орієнтуватись і впевнено рухатись по життю.
Історія Ганни В’ячеславівни яскраво демонструє нам, що ситуації внутрішньо переміщених людей, без роботи і достатнього забезпечення, ніколи не бувають простими. Та сила духу допомагає рухатись далі, йти до своєї мети, спланованими і поступовими кроками досягати бажаного. А спільні зусилля відповідних фахівців і людини в пошуку роботи, власна щира і непереборна мотивація – це запорука досягнення гарного результату.